«Мобілізований».
Навіть вимовлене голосом його батька, це слово вдарило по Johnathan Duncan, немов цегляна стіна, у прохолодний жовтневий день 2005 року.
161-й полк польової артилерії Національної гвардії штату Канзас, підрозділ Duncan, призвали на службу в Ірак.
«Моєю першою думкою було: „Я помру“», — сказав він.
Він мав виконати обіцянку, яку дав у 17 років, коли шукав спосіб оплатити навчання в коледжі, а друга війна в Іраку мала стати швидким продовженням операції «Буря в пустелі».
«Багато людей казали: „Ти міг би поїхати до Канади“», — сказав він. «Але я пообіцяв це зробити, і те, що я з цим не згоден, не означає, що я цього не зроблю».
Служба в Іраку
Через півтора року спеціаліст Duncan їхав у задній частині Humvee за кулеметом M240. Його завданням було патрулювати поблизу Центру підтримки конвоїв Scania (Convoy Support Center Scania), приблизно за 45 миль на південь від Багдада.
«Ми їздили туди й назад по MSR (головному маршруту постачання), чотирисмуговому шосе, і шукали СВП (саморобні вибухові пристрої)», — розповів він. «Це було підсвічування прожекторами та пиття всього Monster (енергетичного напою), який я тільки міг дістати, щоб не померти».
Duncan сказав, що думки про смерть ніколи не покидали його, але на той момент він уже змирився з тим, що помре. «Я сприймав це спокійно».
Це було дуже далеко від вивчення бізнесу в Kansas University чи дитинства в місті Ньютон, де він, за власними словами, був «класним клоуном».
Бойовики випустили ракети «Катюша» по Центру підтримки конвоїв. Конвой Duncan із трьох Humvee поспішив у відповідь і потрапив у «хрестоматійну» засідку.
Вибухнув ланцюг із трьох СВП. Розплавлена мідь прорізала броню машини «як масло».
Після цього нападу сімох солдатів відправили додому з ротації: один залишився без щелепи, інший — без стопи.
І внаслідок цього загинув друг Duncan, штаб-сержант David Berry, який вів Humvee попереду Duncan.
«Коли все скінчилося, я перелічив усі їхні імена, що з ними сталося, і просто сказав: „Чому? Чому це мало статися? Чому ми тут?“»
•••
Через шість років Duncan сидить у зовсім іншому світі — в кав’ярні в місті Лоренс. На ньому бейсболка Kansas City Monarchs, вовняний светр і кросівки Adidas.
На ньому немає видимих слідів, але його невимушена усмішка зникає, коли він згадує ту подію. Він зупиняється, протирає окуляри, а потім продовжує.
«Це шрам; він залишиться назавжди», — каже він. «Це мала бути моя машина».
Натискаючи кнопку відтворення
Duncan сказав, що повернувся до Канзасу після відрядження у зону бойових дій, не маючи жодного відчуття мети чи почуття належності. Він ніколи не погоджувався з цією війною, і настало розчарування.
«Люди дякували мені за захист їхньої свободи, — сказав він. — Я не захищав нічиєї свободи. Єдине, про що я дбав, — це про людину праворуч і людину ліворуч від мене, щоб самому не загинути».
У нього траплялися панічні атаки в громадських місцях. У барах він часто ледь не вступав у бійки. Його переслідували напади параної та тривоги. Він сказав, що йому було важко пристосуватися до цивільного світу, який він більше не розумів.
«Було дивно знову натиснути кнопку „старт“ у своєму житті, коли ти думав, що воно вже скінчилося», — сказав він.
Зрештою Duncan звернувся по психологічне лікування та реабілітацію, а також почав спілкуватися з ветеранами через організації College Veterans Association та Veterans of Foreign Wars.
Інші ветерани бойових дій це розуміли. Вони ненавиділи війну так само, як і він, її потворність і безглуздість, пояснив він.
Вони разом пили, разом розмовляли й ділилися своїм тягарем. Він згадав ніч, коли забрав заряджений пістолет калібру .45 у іншого ветерана, який переживав флешбек.
«Він сказав мені: „Я б не був живий сьогодні, якби не ти та CVA“. Це відгукнулося в мені, і з того моменту я подумав: „Я мушу цим займатися. Хто ще це зробить?“»
Тепер Duncan намагається допомагати іншим ветеранам, займаючись справами ветеранів або через громадську роботу. За його словами, якщо він може допомагати іншим, то зможе сповна віддячити за життя, якого вже й не сподівався мати.
•••
Сьогодні Duncan, якому 27 років, працює менеджером із продажу в компанії Lawrence Sign Up. Він закінчив KU з дипломом з англійської філології. У липні він обійме посаду молодшого заступника командира у відділенні Lawrence VFW Post 852.
Він проведе тихий День пам’яті в залі VFW. Він нікому не дорікає за поїздку на озеро чи за те, що хтось насолоджується вихідним днем. Він сказав, що не очікує подяки за свою службу. Але в нього є одне побажання, яке він хотів передати.
«Про що люди не замислюються, так це про ціну війни, — сказав він. — Є всі ці ветерани війни, які просто бачили найжахливіші речі, які тільки можна уявити. Якби ви приділили трохи часу тому, щоб подумати про тягар, який несуть і продовжують нести люди, що служили, для мене цього було б достатньо. Вони несуть його мовчки. І несуть його з гідністю».