Johnathan Duncan знає, що люди можуть поставити під сумнів, наскільки він «свій» у південній частині Канзас-Сіті.
Новий депутат Міської ради живе в північній частині 6-го округу, ближче до Brookside, ніж до Martin City. Це були його перші вибори, і він не виграв жодної виборчої дільниці на південь від Bannister Road.
Тож The Telegraph надав Duncan можливість краще представити себе своїм виборцям.
Де б він хотів провести це інтерв’ю?
«Charlie Hooper’s», — сказав Duncan.
Він не відшліфований політик. Він не намагається і не хоче ним бути. Він щойно переміг опонента з 24 роками такого шліфування.
Тепер, після несподіваної перемоги, у Канзас-Сіті вперше з’явився такий представник: депутат Міської ради, який вибивав двері в Іраку, вставляв пістолет собі в рот після повернення додому, свідомо зривав слухання про виселення і пішов у політику через трейлерний парк.
Будучи далеким від політичної верхівки міста, Duncan прийшов через громадську самоорганізацію. Він знає, що дехто називає це «підбурюванням натовпу».
«Я називаю це організацією громади», — сказав Duncan. «Я зрозумів, що переможу, коли почалася негативна реклама».
Гучно відстоюючи справу робітничого класу, Duncan разом з основними прихильниками постукав у 8 500 дверей під час кампанії.
І 20 червня Duncan, за підтримки KC Tenants Power та інших прогресивних груп, переміг давнього законодавця округу Jackson Dan Tarwater з результатом 56 проти 44 відсотків.
Wilson Vance, політичний директор KC Tenants, розповіла, що Duncan прийшов до цієї правозахисної організації в пошуках спільноти бідних людей та робітничого класу, за яких можна боротися.
«Він ніколи не забував, як це — бути бідним, рости дитиною змішаної раси в маленькому містечку, і він ніколи не забував, що сталося з ним, коли він повернувся з Іраку, — сказала Vance. — Ми бачили гнів. Але ми також бачили глибоку любов до сусідів і громади, яку я хочу бачити в політику. Міська рада стає кращою, коли в ній є Johnathan.
«Він змінить динаміку в тій залі».
Побудова довіри
Duncan, якому 37 років, прийшов завчасно до Charlie Hooper’s Brookside Bar & Grille. Вода з льодом, біла сорочка на ґудзиках, чорні класичні джинси.
Він зайнята людина. До складання присяги залишалося ще кілька тижнів, але він уже мав щільний графік зустрічей у мерії й водночас планував весілля зі своєю нареченою у вересні.
Він щойно відпрацював останній день у національній штаб-квартирі VFW, де працював багато років. Його план — бути депутатом Міської ради на повну ставку.
Щодо поразки на тих південних виборчих дільницях: «Схоже, мені потрібно попрацювати над побудовою довіри», — сказав він за високим столиком у Hooper’s.
Blue River Road може стати місцем для початку. Ця дорога на південь від Bannister Road закрита вже багато років через те, що дорожнє покриття сповзає до річки. Вона перетворилася на сміттєзвалище, і її ремонт давно є проблемою для місцевих мешканців.
«Це постійне наочне нагадування про те, що їхні проблеми не вирішуються, — сказав Duncan. — Я вже звернувся до міських інженерів, щоб ознайомитися з результатами дослідження щодо Blue River Road, і з нетерпінням чекаю можливості згуртувати зацікавлених членів громади, щоб напрацювати можливі рішення».
Duncan сказав, що також хоче більше громадського транспорту на півдні, а також доступне житло вздовж ліній громадського транспорту. Він працюватиме в комітеті Ради з питань транспорту та інфраструктури.
Непростий шлях боротьби
Історія, яку він розповідає про те, як потрапив до Міської ради, вибудовується в чітку послідовність: кожен крок прямо випливає з попереднього.
Він балотувався на посаду завдяки своїй організаційній роботі з KC Tenants. До цієї групи він прийшов після роботи з ветеранами бойових дій у Лоренсі. Та робота почалася через його власний ПТСР після 18 місяців в Іраку. Він пішов до армії, бо сам був бідним і потребував грошей на коледж.
Тепер він усміхається, згадуючи свій непростий, неходжений шлях. Не тому, що це смішно. А тому, що він якось це пройшов.
Він служив у QRF (силах швидкого реагування) на південь від Багдада. Це був 2007 рік, передова під час нарощування військ. Його підрозділ шукав саморобні вибухові пристрої та вибивав двері, переслідуючи особливо важливі цілі.
«За межами бази, щодня у повному бойовому спорядженні», — сказав він. «Я бачив, як гинули мої друзі, я бачив смерть незліченної кількості іракських цивільних. Я не думав, що повернуся додому».
А коли він повернувся у 2007 році, його запитали, чи впорається він з усім під час повернення до цивільного життя.
Йому був 21 рік. «Так, звісно».
Він не уявляв, що чекало на нього в тіні. Гнів, не міг спати, наляканий, нічні жахи. Його дівчина не могла спати через його спалахи. Він хапав пістолет і кричав, щоб зачистили кімнату.
Він пив, щоб заснути.
«Але нам казали просто триматися й іти далі, бо саме так роблять солдати», — сказав він.
Навчаючись у University of Kansas, він намагався отримати психологічну допомогу, але розчарувався через заплутану бюрократію.
«Я був живим уособленням ПТСР», — сказав він. «Від страху я перейшов до гніву. Тебе відправляють убивати молодих небілих хлопців, схожих на мене, воювати за країну, яка зовсім не збиралася боротися за мене. Нас називали героями, але я почувався ошуканим».
Він відпив зі склянки й кивнув. «Тож я склав план більше цього не робити. Я склав план убити себе».
Той пістолет, що був у нього? Це був .45 калібру, який армія видала йому під час звільнення зі служби. Він був пам’ятним, із вигравіюваною назвою його підрозділу.
«Так, я не міг отримати допомогу з психічним здоров’ям, зате мені дали пістолет», — сказав він.
Потім він поговорив із ветераном, який запитав, як у нього справи. Duncan відповів, що все добре.
Чоловік похитав головою. «Не думаю, що все добре».
Далі розмова пішла так:
Ветеран: «У тебе все ще є той пістолет, який тобі дали?»
Duncan: «Так».
Ветеран: «Ти його чистиш?»
Duncan: «Так».
Ветеран: «Щовечора?»
Duncan: «Так».
Ветеран: «Приставляєш його до голови?»
Duncan: «Ні».
Ветеран: «Ні, ти береш його до рота, правда?»
Duncan: «Так».
Після цього він знайшов свій дім у спільноті ветеранів бойових дій у Лоуренсі, багато з яких були студентами KU. Група допомагала зі вступом, отриманням тарифу на навчання для жителів штату та відкриттям навчальної кімнати для ветеранів.
Саме там Brooklynne Mosley, яка виконувала вильоти з дозаправлення в повітрі над Іраком та Афганістаном, познайомилася з Duncan. Вона сказала, що вони обоє знали ветеранів, які повернулися, «але насправді так і не повернулися» з війни.
«Johnathan знав, що ми можемо зробити набагато більше, — сказала Mosley. — Ним керує почуття справедливості: коли даєш людям рівні можливості, найменш захищені серед нас теж підіймаються».
Робота Duncan у KU зрештою привела його до посади в національному штабі VFW у Канзас-Сіті, а потім — до організаційної роботи для KC Tenants. Робітничий клас став його новою спільнотою.
Vance з KC Tenants поширила інформацію про те, що людей викидають на вулицю під час пандемії, і шукала волонтерів, щоб зривати окружні слухання щодо виселення в Zoom.
Duncan відгукнувся на заклик. Він був більш ніж готовий увімкнути мікрофон.
«Johnathan без вагань і чітко розрізняє, що правильно, а що ні», — сказала Vance.
Випробування, яке пережив парк мобільних будинків Heart Village, підштовхнуло його зробити ще один крок. Мешканців змусили виїхати, щоб звільнити місце для нової в’язниці округу Jackson. Деякі мешканці звинуватили округ у неналежному управлінні процесом і поскаржилися, що не отримали обіцяних коштів на переїзд.
Duncan сказав, що ставлення округу до мешканців Heart було байдужим і зневажливим.
«Саме тоді я вирішив балотуватися до Міської ради», — сказав Duncan.
Раптом у Hooper’s згасло світло, і будівля затремтіла. Шторм, що пронісся через Канзас-Сіті надвечір 14 липня, вимкнув електрику, забрязкав вікнами й повалив величезні дерева поблизу.
Поки дощ періщив по даху, Duncan спокійно дістав телефон, увімкнув ліхтарик і перевірив радар. Він уже знав дорогу до підвалу. Відвідувачі за іншими столиками подивилися в його бік.
На мить здалося, ніби в нього з’явилася ще одна спільнота. Ця була в темряві, але Johnathan Duncan завжди знаходив шлях до світла.